Categories: Новости
      Date: 2015-10-01
     Title: «Війна закінчиться тоді, коли обидві держави в особі президентів зможуть домовитися»

Так вважає колишній кадровий офіцер Сергій Зайчук, нині – працівник охоронної фірми «Скорпіон пульт», котрий торік добровільно зголосився піти до війська.



 

 

Охоронна фірма «Скорпіон пульт» об’єднує людей відважних, здатних швидко прийняти правильне рішення. Тому тут продовжують свій трудовий шлях колишні військові та правоохоронці, які мають великий практичний досвід. Коли в Україні розпочався збройний конфлікт, чимало з них знову повернулися в стрій, побувавши в самому пеклі війни.

Серед них Сергій Григорович Зайчук, 28 років професією якого було - захищати Батьківщину. За його плечима - Донецьке вище військово-політичне училище інженерних військ та військ зв’язку, будівництво Байкало-Амурської магістралі, служба в Збройних силах України. Закінчив військову службу на посаді начальника відділу кадрів залізничної бригади у званні підполковника. Вийшовши на пенсію, пішов працювати начальником охорони об’єкту дочірнього підприємства «Скорпіон пульт» у Львові.

2014 року під час третьої хвилі мобілізації Сергій Зайчук добровільно пішов захищати східні рубежі держави.

 

«Батьківщину не повинні захищати люди зі слабкою психікою та алкогольною залежністю»

 

- Сергію Григоровичу, ви як професійний військовий, як спочатку сприйняли ці всі воєнні події?

- Я не розумів для чого ця війна. Але після того, як два моїх племінники потрапили в зону проведення антитерористичної операції, і почали зі мною ділитися інформацією, зрозумів, що в цій війні бере участь третя сторона – російська армія. Я не хотів стояти осторонь. Бо є несправедливість – в моїй державі воює та сторона, де я служив до 1994 року. Тому добровільно написав рапорт і пішов захищати державу.

- Вас взяли до війська за професійним профілем?

- Так, я відразу потрапив у 24-ту механізовану бригаду на посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. Перед тим, як потрапити в зону АТО, ми два місяці проходили бойовий вишкіл та злагодження на Яворівському полігоні.

- Тоді вже враховували помилки перших двох хвиль мобілізації?

- Ні, помилки «враховували» тільки в ЗМІ. Ми зіткнулися з тим, що багато призовників потрапило до війська з проблемами стану здоров’я, були й такі, що мали судимість, такі, які не мали би бути тут за віковим цензом, котрі не бажали служити в українській армії. Батьківщину не повинні захищати люди зі слабкою психікою та алкогольною залежністю. Хоча було і багато патріотично налаштованих.

- Якщо порівняти з радянською армією, там теж не завжди хотіли служити, що є спільного між вояками різних поколінь, а що відрізняє?

- Об’єднує завжди просте розуміння: треба захищати батьківщину. Різниця - у якості підбору особового складу, який нині здійснювали військкомати. Якісний склад не відповідав вимогам, які потребувала обстановка. В мене в підпорядкуванні було 137 чоловік, котрі взагалі присягу не приймали, тобто до цього часу вони не служили в жодній армії. А якщо служили в радянській, то зброї в руках не мали, не знали, що таке армійська служба і її тяготи і нестатки, не думали, що доведеться жити в бліндажах, самим собі готувати їжу, бути під постійними обстрілами. До цього ніхто не готував. Просто не було таких спеціалістів. За два місяці нашого перебування в центрі підготовки жодна психологічна служба чи служба виховної роботи вищестоящих штабів не займалася тим, щоб готувати людей морально. Офіцери виховної служби батальйону самі виходили з цієї ситуації.

- Тобто до війни не готували…

- Психологічної підготовки військовослужбовців до війни не було абсолютно. І зараз стикаються з цією проблемою. Хоча ми робили спроби – запрошували зі Львова цивільних психологів. Але не було системи підготовки, бо вона в Україні взагалі відсутня. А це треба було робити в першу чергу.

Далі. Варто було відсіювати, відокремлювати людей, які мають слабку психологічну витривалість. Багато людей мали алкогольну залежність. Таких у батальйоні можна було нарахувати більше 70 чоловік.

А ще - слабка підготовка командного складу. В батальйоні із 38 офіцерів – лише четверо мали кадрову підготовку.

- Серед кадрових офіцерів і ви?

- Так, решта - після військових кафедр, які не мали військової підготовки: не служили в армії, не мали досвіду підготовки, особливо це офіцери нижчої ланки, які повинні були готувати людей, на яких найбільше покладалася підготовка особового складу. Багато було командирів із низькими морально-психологічними якостями. Навіть серед старшого командного складу були офіцери, які думали, що отримають «учасника бойових дій», якусь непогану зарплату, не буде контролю з боку дружини. А коли влізли в цю справу, зрозуміли, що це дуже важка робота. Тепер тягнуть цю лямку.

 

«Ми були близькі до перемоги, проте зайшли в глухий кут»

 

- Що знали на той час про воєнні дії? Чи попереджували про відправку в зону АТО?

- Готувалися до від’їзду протягом тижня. Хоча кілька разів переставляли дату: чи це було з тактичного боку, чи залежало від транспорту? Залізницею прибули в район Луганської області наприкінці жовтня та на початку листопада.

До Іловайського котла ми ще думали, що все закінчиться швидко, що стояли на порозі закінчення війни. Наші бачили в бінокль стадіон «Донбас Арена», Луганський аеропорт. Зараз важко говорити про те, хто зробив так, щоб це швидко не закінчилося – історія дасть відповідь. Ми були близькі до перемоги, проте зайшли в такий глухий кут, втратили багато людей в Іловайському котлі.

Стали на позиції, де вже було відносне затишшя. Але, на мою суб’єктивну точку зору, наш батальйон зайняв лінію оборони по кілометражу більшу, ніж належить (може це пов’язано з тим, що недостатня кількість військ була на позиціях). Тому утворилися прогалини, які використовували незаконні військові формування з боку «ЛНР».

Після прибуття на встановлені райони оборони, довелося своїми руками влаштовувати структуру: готувати бліндажі, рити окопи, зводили опорні пункти, блокпости і т.д.

- Чи була підтримка?

- Командування АТО надавало певну допомогу: завозили матеріали для перекриття бліндажів, підганяли екскаватори. Забезпечували продуктами харчування задовільно. Велику допомогу надавали волонтери – в той час відсотків на 70. І продовольством вони забезпечували, і теплим одягом, і автомобільною технікою для переміщування з одного блокпоста на інший. Велика подяка волонтерам, особливо волинським, львівським, тернопільським, з центральної України, з Дніпропетровська. Були такі моменти, що ми відмовлялися від допомоги, коли її мали вдосталь, а відсилали на інші підрозділи. З часом зникли проблеми в харчуванні, водопостачанні, в теплому одязі, дровах (в кожному бліндажі мали буржуйку).

- А допомога з боку місцевого населення? Як було з ними контактувати?

- Щойно ми приїхали, за ініціативи нашого командира (позивний «Барс»), зробили акцент на роботу з місцевим населенням, налагодили контакти зі школами, з головами сільських рад, де були наші опорні пункти і блокпости. Тісний зв’язок мали з продовольчими та промтоварними магазинами, надавали їм автомобілі, щоб вони могли поставляти товар. Завозили їм ліки, а наші хлопці-медики надавали місцевому населенню медичну допомогу. Всі надлишки медикаментів віддавали на їхні ФАПи, наші карети швидкої допомоги доставляли хворих жителів із навколишніх сіл до лікарень.

Їхні діти в школах не знали, що є День святого Миколая. Ми перші, хто почав їм організовувати це свято. Провели з ними уроки мужності, наші солдати приїжджали з блокпостів, аби вони побачили, що ми «не рогами і не з копитами». Хлопці привозили з собою палети згущеного молока, тушонки, завантажували цілу машину різними продуктами і привозили в школу. Згодом взяли школи двох сіл Тошківка і Нижнє на своє продовольче утримання. В Тошківці допомагали відбудувати школу. Перед нами там були сєпари, батальйон «Призрак», люди бачили, як вони ставилися до місцевого населення, і як ми. Я мав тісний зв’язок із головою міської ради м. Ірське. Ми завозили продукти харчування та одяг в їхній дитячий притулок перед Новим роком та Різдвяними святами, цілу фуру якого передали львівські волонтери. Якими очима на нас діти дивилися, коли ми їм заносили все це тюками!

Через нашого майора Андрія Різничка організували поїздку тих дітей на Західну Україну, де вони відпочивали на Різдвяні свята в наших сім’ях. Маємо фото та відео на згадку з дітьми Нової Тошківки, Тошківки і Нижнього.

 

«Прості люди хочуть миру»

 

- Як не важко згадувати, та не минули вас і бойові дії?

- До 9 грудня практично кожен день відбувався обстріл блокпостів та опорних пунктів, після 9-го до 27-го – інтенсивність трохи зменшилася. З 27-го грудня до кінця нашого перебування в АТО (до першої ротації) потужність збільшилися в декілька разів порівняно з першим місяцем. Зменшення інтенсивності всередині грудня сталася через досягнуту домовленість. Проте супротивник весь час займався проривом на нашу територію незаконних збройних формувань, так званих диверсійних розвідувальних груп із «ЛНР». А після Нового року вони розпочали артилерійський та мінометний обстріл із «Градів», мінометів, саушів.

У ніч із 20 на 21 січня захопили наш 31-й блокпост. Завдяки вмілим діям командира вдалося уникнути втрат, всього 2 – «200» і 16 – «300», хоча сєпари показували по своїх каналах, що там маса людей загинула, це – неправда. Троє отримали важкі поранення, решта – травми від вибухів бомб, легкі контузії.

- На думку людини, котра була у вирі війни, що треба, аби війна закінчилася?

- Ця війна закінчиться тоді, коли буде рішення України та Росії про її закінчення, тобто коли держави в особі президентів зможуть домовитися. Заручниками є населення, яке контролюється незаконними збройними формуваннями. Прості люди хочуть миру.

У мене рідна сестра живе там, вона каже, що з підвалу не вилазить. Її не цікавить, хто їх обстрілює. Чому не їде сюди? Пояснює: збудувала будинок, і не хоче залишати те, що нажила за стільки років. Так й інші. Хто при грошах - давно звідти повтікали. Залишилися тільки ті, хто нічого немає, і ті, хто тих людей тримає. Знав такого місцевого голову, що поводиться як чеченський командир. Йому приносило задоволення, що всі підкоряються.

 

Після демобілізації Сергій Зайчук повернувся в колектив охоронної фірми «Скорпіон пульт». Його батальйон нині виконує поставлені завдання на позиціях в районі Кримського Луганської області, а учаснику бойових дій доводиться проходити ще одне випробування. Тепер – у чиновницьких кабінетах. Залізничні війська Міністерства транспорту і зв’язку, звідки офіцер пішов на заслужений відпочинок, свого часу передали до Міністерства оборони, тепер військкомат відхрещується від пенсіонера і киває у бік неіснуючого міністерства, мовляв, до нього звертайтеся за путівками на оздоровлення. Сергій Григорович прагне відстояти правду у суді…

…Але ніяким судовим рішенням не накладеш вето на оте байдуже «Вас таких багато тут ходить», що нагадує до болю знайоме: «Я вас туди не посилав»...